Розділ 3. Національна економіка як ціле.

Тема 8: Державне регулювання економіки.

 Цілі та функції державного регулювання економіки.

Ринкова економіка має численні переваги перед командною економікою. Проте розгляд попередніх тем розкрив і її суттєві недоліки: економічні коливання, безробіття, інфляція. До того ж у ринковій економіці конкуруючі фірми, прагнучи отримати біль­ші прибутки, перетворюються на монопольні та олігопольні струк­тури знищуючи підґрунтя ринкової економіки — конкуренцію. До негативних наслідків ринкового господарювання можна додати й соціальне розмежування населення, погіршення екології тощо. Світовий досвід довів недосконалість ринкового механізму, тому економіка більшості країн є змішаною. Її сутність полягає в тому, що ринковий механізм та держава спільно забезпечують розв'язання соціально-економічних проблем. Держава виконує свої функції через проведення економічної політики. 

З'ясуємо, якими є основні причини, цілі та інструменти державного регу­лювання економіки. Невдачі ринку виникають перш за все внаслідок неспроможності конкуренції; неспроможності ринку забез­печувати людей суспільними товарами; зовнішніх ефектів; еконо­мічної нестабільності тощо. Розглянемо їх докладніше. 

1. Неспроможність конкуренції. Для того щоб працював прин­цип «невидимої руки», повинна існувати конкуренція. Од­нак у процесі концентрації капіталів утворюються монопо­лії, які згодом із метою усунення конкурентів підривають конкуренцію, створюючи загрозу існування самого ринку. Монополісти вважають можливим і вигідним обмежувати ви­пуск продукції та встановлювати більш високі ціни порівняно з тими, які б існували в галузі за наявності конкурентних засад. Виняткове становище монополістів породжує неефек­тивну діяльність. Більше того, монополії здатні породжувати й політичну небезпеку, оскільки економічна влада й політич­ний вплив тісно пов'язані між собою. Монополісти спроможні чинити тиск на державні органи та їхніх представників, що позначається на законодавстві й політиці, які починають від­повідати не суспільним інтересам, а інтересам цих гігантів. 

2. Неспроможність ринку забезпечувати людей суспільними бла­гами. Значна роль у функціонуванні та розвитку суспільства належить суспільним благам. Суспільні блага задовольняють потреби всіх членів суспільства в цілому, їх споживають усі громадяни, незалежно від того, платять вони за них чи ні. 

Такі товари мають дві основні властивості: 

^ неможливість обмеження використання суспільного товару; 

^ неможливість або неефективність обмеження доступу спожи­вачів до таких товарів. 

Перша властивість називається не суперництвом у споживан­ні, друга — загальнодоступністю. До суспільних благ передусім належить національна оборона, регулювання паводків, боротьба зі стихійними лихами, підтриман­ня громадського порядку тощо. Через те що суто суспільні блага не зорієнтовані на ринковий попит, то їх задоволення в умовах ринко­вої економіки можливе за участю держави. Види й обсяги виробни­цтва різних суспільних благ визначаються в цивілізованих країнах політичними методами, насамперед шляхом голосування. Обсяги споживання суспільних благ є питаннями державної політики. 

3. Зовнішні ефекти (екстерналії) — позитивні або негативні на­слідки виробництва чи споживання товарів і послуг, які від­чувають ті, хто їх не виробляє й не купує. Наприклад, підприємець використовує технологію, наслідком якої є забруднення навколишнього середовища. Ринкова ціна на продукцію підприємця не спроможна врахувати витрати населення, пов'язані із зазначеним негативним зовнішнім ефектом. Завдання держави — сприяти перетворенню негативного зовнішнього ефекту на витрати саме цього підприємця. Приклад позитивного зовніш­нього ефекту: фермер реконструював власним коштом міст через річку для швидкого та безпечного вивозу своєї продукції. Проте цим мостом можуть користуватися й жителі сусідніх сіл. 

4. Економічна нестабільність. Розвиток економіки має цикліч­ний характер, що пов'язано з постійними чергуваннями спа­дів і піднесень. Ринок, на жаль, не володіє досконалим меха­нізмом, здатним протистояти економічній нестабільності, яка виявляється через тривалий спад виробництва, надмірне без­робіття, високий рівень довгострокової інфляції, соціальне розмежування. 

5. Неспроможність ринку забезпечувати справедливий розподіл багатства й соціальний захист людей, розвиток соціальної інфраструктури. Проблема забезпечення соціальної справед­ливості, що полягає в рівних стартових можливостях для всіх громадян, потребує державного регулювання в соціальній сфері та проведення соціальної політики. 

Соціальна політика — це сукупність принципів, рішень, дій суспільних об'єктів, що знаходять утілення в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб та інтересів людини, соціальних спільнот і суспільства загалом. Інструментами проведення соціальної політики є соціальні гарантії, стандарти, споживчі бюджети, прожитковий мінімум (спо­живчий кошик), мінімальний розмір оплати праці та інші порогові соціальні обмежувачі. Соціальні гарантії забезпечуються на законо­давчій основі, що фіксує обов'язки й відповідальність як держави перед громадянами, так і громадян перед державою. Таким чином, наявність недоліків ринкового саморегулюван­ня зумовлює необхідність державного регулювання економіки 

Оскільки соціально-економічний розвиток країни зале­жить насамперед від стабільності її економіки, усі країни намага­ються перш за все забезпечити темпи економічного зрос­тання, високу зайнятість працездатного населення, стабілізувати ціни, досягти рівноваги між попитом та споживанням, забезпечити конкурентоспроможність національної економіки.

Державне регулювання економіки — це діяльність органів державної влади щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб'єктів господарювання шляхом застосування різноманітних ме­тодів і засобів. Державне регулювання можна розглядати як функ­ції державного управління економікою, як інструменти реалізації економічної політики.

Функції держави в ринковій економіці     Законодавча Стабілізуюча Розподільча 

- Розроблення економічного, соціального ­ та організаційно - господарського зако­нодавства;  

- Підтримка високого рівня зайнятості населення та цінової рівноваги; 

- Перерозподіл коштів на користь малозабезпечених верств населення шляхом здійснення фінансової і податкової політики. 

- Розроблення та ре­алізація антимонопольного законодав­ства з метою захисту конкуренції 

-Стимулювання економічного зростання шляхом визначення цілей і на­прямків економічного розвитку та надання відповідних ресурсів для їх реалізації 

- Установлення розміру мінімаль­ної з/п; 

- Забезпечення суспільними благами, у створенні яких приватні та колективні суб’єкти не зацікавлені. 

Історія розвитку країн із ринковою економікою характери­зується неоднозначністю рішень щодо втручання держави в еко­номіку. Однак у жодній країні держава не припинила діяльності щодо розвитку ринкової економіки. Навпаки, постійно ведеться пошук напрямів удосконалення взаємовідносин між державою та товаровиробниками, і залежно від багатьох чинників спостерігаєть­ся послаблення або посилення державного втручання. У нинішніх умовах господарювання держава вже не тільки визначає загальні правила та межі функціонування ринкової економіки, а й сама до­повнює ринковий механізм. Інструменти державного регулювання економіки Державне регулювання економіки спирається на сис­тему державних інструментів (регуляторів). 

Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні. До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні напрями й правила еконо­мічної діяльності господарських суб'єктів та окремих громадян. Се­ред правових інструментів найбільший вплив на економіку мають закони про власність, підприємництво, підприємство, інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність, банківську та страхову справу, податки й ціни, соціальний захист населення та ін. Адміністративні інструменти — це укази, постанови та роз­порядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад установлення квот (обмежень), видання ліцензій, за­твердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо. Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. 

До основних форм державного регулювання економіки належать: 

^ фіскальна політика (бюджетно-податкове регулювання) — ви­користання урядом його прав установлювати податки та ви­трачати кошти; 

^ монетарна політика (грошово-кредитне регулювання) — про­водиться через заходи Національного банку, спрямовані на зміну обсягів грошової маси; 

^ система регулювання доходів — спрямована на регулювання грошового попиту населення й підприємств; 

^ соціальна політика — система заходів, спрямована на на­дання допомоги безробітним, незаможним, розвиток освіти, медицини, культури тощо; 

^ зовнішньоекономічне регулювання — включає торговельну по­літику, управління обмінним курсом, тарифами, квотами тощо. 

Інструменти фінансового регулювання: податки, видатки уряду та державний бюджет.

Серед названих форм державного регулювання еконо­міки важлива роль належить бюджетно-податковому регулюван­ню, спрямованому на забезпечення функціонування державних фінансів, формування державного бюджету та державних витрат. 

Бюджетно-податкова система починає формуватися з виникненням держави, оскільки для виконання державою певних економічних та інших функцій потрібні кошти. На перших етапах розвитку державності податки вилучалися у вигляді натуральних продуктів (зерно, шкіра, худоба) та вико­ристання робочої сили. А згодом почали збирати данину у вигляді грошей чи коштовностей. 

 Від перших років виникнення Київської Русі київські кня­зі встановлювали різні податки. Люди сплачували такі подат­ки: подимне, полюддя, поплужне, поголовщина, поштучне, мито, стадія, подушне. Назва подимного податку походить від слова «дім», тобто по­даток цей сплачував кожний селянський дім. При цьому частина податку сплачувалася грошима, частина — продуктами господар­ства (зерном, хутром, виробами ремісників тощо). Інший стародавній податок — полюддя походить від словосполучення «ходіння по людях». Цей податок збирали князь та його дружина, щороку об'їжджаючи двори. Збирали полюддя натуральними продуктами (хутрами, медом, воском) або грошима. Ще один вид податку — це поплужне, тобто селяни спла­чували податок із кожного плугу, що вони мали для обробітку землі. Поплужне йшло на військові витрати, утримання велико­князівського двору. Податок, що має назву поголовщина, стягувався залежно від площі землі, кількості худоби («голів») та іншого майна. Поголовщину сплачували селяни грошима на користь великого князя. Цікаво знати, що існував в Україні й такий податок, як по­штучне. Він сплачувався також селянами залежно від того, скільки вони мали худоби, витканого полотна, рушників тощо. Важливою формою поповнення державної скарбниці було мито. Цей податок існує на наших землях більше ніж півтори ти­сячі років. Мито брали за перевезення товарів, прогін худоби через державні кордони або митні застави, а також за користування до­рогами, мостами, переправами тощо. За часів Гетьманщини був установлений такий податок, як стадія — податок на утримання війська, а також податки з про­мислових прибутків. У XVIII ст. в Україні з'явився новий податок — подушне. Цікаво, що подушне сплачували лише чоловіки, крім дворян, духо­венства та державних службовців. Цей податок спрямовувався на утримання армії й флоту та був досить великим. 

Податки — це обов'язкові (примусові) платежі, що вносяться до державного (місцевих) бюджетів юридичними та фі­зичними особами. 

Суб'єкти оподаткування — це ті, із кого стягуються подат­ки: юридичні та фізичні власники доходів (фірми, власники майна, споживачі товарів та послуг).

 Об'єкти оподаткування — це те, із чого стягуються податки: заробітна плата, підприємницький прибуток, дохід із майна (не­рухомості), виторг від реалізації тощо. На перший погляд здається, що чим вищою є ставка оподат­кування, тим більшими виявляться надходження до бюджету, але до певної межі. Якщо ж ставка опо­даткування перевищує оптимальний розмір (приблизно третина доходу), то надходження до бюджету почина­ють зменшуватися. При податковій ставці 100 % державний бюджет не отримуватиме доходів, оскільки ба­жаючих працювати та вести бізнес безоплатно немає. Крива Лаффера визначає таку ставку оподаткуван­ня, за якої податкові надходження до бюджету досягають максимально­го значення (точка Лт). 

Роль податків як важливого інструменту макроекономічного регулювання виявляється в їх функціях: 

•  фіскальна — це вилучення частини доходів юридичних і фі­зичних осіб для формування доходів бюджетів усіх рівнів; 
• регулююча — оперуючи податковими ставками, податковими пільгами та санкціями, держава має можливість стимулюва­ти або обмежувати ділову та інвестиційну активність, еконо­мічне зростання, регулювати рівні інфляції та безробіття;  
• розподільча — акумулюючи в бюджетах податкові надхо­дження, держава перерозподіляє їх для фінансування бю­джетних видатків. 

Залежно від того, до бюджету якого рівня зараховуються по­датки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві. 

Загальнодержавні — податки, які встановлюються державою й повністю або частково зараховуються до державного бюджету (ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на нерухомість, рентні платежі, мито та ін.). 

Місцеві — податки, які встановлюються місцевими органами влади й зараховуються до місцевих бюджетів за місцем стягуван­ня податків (ринковий збір, плата за землю, податок із власників транспортних засобів, збір за паркування автомобілів, податок із реклами та ін.). 

Крім власне податків для юридичних і фізичних осіб вста­новлені обов'язкові платежі у фонди державного соціального стра­хування: Пенсійного фонду, фонду зайнятості, фонду соціального страхування. Ці платежі здійснюються за встановленими нормати­вами у відсотках до фонду оплати праці підприємств та організацій і заробітної плати їх працівників. Сукупність податків, зборів та обов'язкових платежів, прин­ципи та механізм їх стягування, склад і структура податкових ор­ганів утворюють податкову систему країни. 

Саме податкова система сприяє постійним, стабільним і пов­ноцінним надходженням коштів до бюджету. Податкова система України постійно вдосконалюється, змінюються форми й методи оподаткування, система стягнення податків і контроль за надхо­дженням їх до бюджету. Розширення видатків бюджету як метод антикризової фіс­кальної політики (через стимулювання попиту) в умовах України є непридатним, оскільки видатки й без того надмірні. Тому наба­гато доцільніше розширювати сукупний попит шляхом зниження податків та одночасного скорочення державних витрат, щоб уник­нути надмірного дефіциту бюджету. В умовах вітчизняної економіки з її значними структурними деформаціями проведення такої політики вимагає (із метою запо­бігання новому спалаху інфляції) також проведення структурних реформ і стимулювання виробництва, тобто розширення не тільки сукупного попиту, а й сукупної пропозиції. Це потребує реформу­вання податкової системи. Головним завданням у реформуванні податкової політики і повинна стати переорієнтація податкової системи із суто фіскаль­них цілей на стимулювання економічного зростання. Здійснити це можна насамперед шляхом послаблення податкового тягаря економіки — частки податків у ВВП. Зниження ставок податків сприятиме пожвавленню підприємницької активності й зрештою не зменшить, а, навпаки, збільшить податкові надходження до бюдже­ту. Стимулюючий вилив матиме й радикальне скорочення пільг: крім соціального ефекту (утвердження принципу справедливості в оподаткуванні) воно сприятиме розширенню бази оподаткуван­ня, зменшить можливості для ухилення від сплати податків. Як свідчить досвід багатьох країн, стабільність і помірність системи оподаткування дають кращий і триваліший стимулюючий ефект, ніж податкові пільги. 

Інструменти грошового регулювання: емісія  грошей, режими формування валютного курсу. За допомогою фіскальної політики уряд може змінюва­ти структуру національної економіки, зменшувати циклічні коли­вання, впливати на зайнятість, сприяти економічному зростанню, боротися з інфляційними спалахами тощо. Проте фіскальна політи­ка працює доволі повільно. Минає певний час, відколи визначено потребу у фіскальних заходах, до того моменту, коли відповідних заходів буде вжито. До того ж точно передбачити майбутню дина­міку ділової активності дуже складно. Тому не менш важливим на­прямом державного регулювання є проведення грошово-кредитної (монетарної) політики, за допомогою якої держава намагається управляти кількістю грошей в економіці та їхньою ціною (став­кою відсотка). Сьогодні ви дізнаєтеся, як держава використовує інструменти грошового регулювання. 

Кредитна-грошова (монетарна) політика – це діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною та ста­більною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економіч­ного зростання при низькому рівні інфляції й безробіття, вирівню­вання платіжного балансу країни. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк країни. Головною функцією центрального банку є здійснення кон­тролю за грошовою масою та кредитом в економіці. Якщо еконо­мічна активність погіршується, центральний банк намагатиметь­ся збільшувати грошову масу й кредит. Але якщо видатки стають загрозливо надлишковими, у результаті чого зростають ціни та з'являється багато вільних робочих місць, тоді центральний банк робитиме все можливе, щоб скоротити грошову масу й кредит. Центральний банк у процесі розроблення та реалізації моне­тарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а щодо банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку. Маса готівки, необхідна для обігу, визначається головним чином поведінкою суб'єктів економіки (фізичних і юридичних осіб), що вирішують, у якій пропорції вони триматимуть гроші готівкою та на депозитних рахунках у банках.

 Основними чинниками, що впливають на це рішення, вважають: 

^ довіру до банківської системи, тобто рівень ризику, пов'язаний із розміщенням коштів у банках; 

^ очікуваний дохід від розміщення коштів у банках, який ви­значається рівнем відсоткової ставки комерційних банків; 

^ масштаби тіньової економіки, підґрунтям якої є спроба уник­нути контролю за законністю бізнесу, а також спроба уник­нути сплати податків. Банківська система України. Функції Національного та ко­мерційних банків. В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Саме він несе відповідальність перед сус­пільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням, виконує функцію емісійного центру готівкового обігу. Із завершенням у 1996 р. грошової реформи НБУ  емітує в обіг національну валю­ту — гривні та копійки. Як емісійний центр країни він має повнова­ження щодо організації й регулювання готівкового грошового обігу. 

  Валютний курс та валютна політика держави. Ще одним із напрямів державного регулювання є про­ведення політики валютного курсоутворення, яка в цілому спрямо­вується на забезпечення прогнозованої динаміки обмінного курсу та недопущення його значних коливань. Валютний (обмінний) курс — це ціна будь-якої валюти, ви­ражена через певну кількість іншої валюти. Держава через центральний банк має можливість впливати на валютний курс за посередництвом валютних інтервенцій. Вона скуповує чи продає свої грошові знаки, щоб утримати курс націо­нальної валюти в певних межах. При скупці іноземної валюти знижується курс національної валюти, а при продажу — зростає. Можливості здійснення валютних інтервенцій центральним банком обмежені величиною валютних резервів. Коли держава обмежує грошову масу, підвищує відсоткові ставки, то вона тим самим знижує темпи зростання інфляції, що приваблює іноземних інвесторів. Гроші надходять до країни, під­вищуючи курс національної валюти. При збільшенні обсягу фінан­сування та зменшенні відсоткових ставок відбувається скорочення іноземних вкладень в економіку і зниження курсу національної валюти. Отже, необхідно намагатися досягти оптимальної рівно­ваги між ціною національної валюти та цінами інших валют. Вибір режиму валютних курсів залежить від того, що має на меті економічна політика. У ситуації, коли за головне береть­ся досягнення повної зайнятості, а інфляції особливого значення не надається, перевага може бути віддана «плаваючим» валютним курсам. Коли ж метою є уникнення інфляції, переважними є фік­совані валютні курси. Вибір тієї чи іншої валютної політики визначається ступенем залежності національної економіки від процесів, що відбуваються у світовому господарстві. Якщо країна великою мірою піддається загрозі внутрішньої нестабільності та менше залежить від зовніш­ньої, то для неї, як правило, кращими є фіксовані валютні курси. У випадку, коли економіка країни значною мірою залежить від світового ринку, а внутрішня економічна ситуація й національна макроекономічна політика відносно стабільні, то більш вигідними вважають «плаваючі» валютні курси. 

Інструменти регулювання у соціальній сфері: перерозподіл доходів, соціальні пільги, допомоги, гарантії для громадян. Стабільний економічний розвиток країни неможливий без формування соціально благополучного суспільства. Поєднання проблем розвитку ринкових відносин з посиленням уваги до соціальних питань створює необхідні передумови для економічного оздоровлення, стабільного становища людини впродовж усієї трудової діяльності й після її завершення. Зрештою, економічне зростання і підвищення народного добробуту — взаємопов'язані процеси. Соціальна сфера і економіка поєднані як причина і наслідок, що безперервно змінюються місцями у процесі народногосподарського розвитку. До блоку соціальних інструментів відносять такі, що дозволяють уряду здійснювати вплив на головний економічний ресурс – працю. 

 В умовах розвитку ринкової економіки з приватною власністю, розвитку конкуренції й підприємництва гостро постає проблема соціального захисту населення, особливо при розшаруванні суспільства за матеріальним і соціальним статусами. Перед державою постає проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення. 

Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб, інтересів. 

Соціальна політика— діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні; — система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання. 

 Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни. 

Соціальна політика держави включає: — регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою); — вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості; — розподіл і перерозподіл доходів населення; — формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення; — створення системи соціального захисту населення; — забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.); — захист навколишнього середовища тощо. 

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом: — життєздатності суспільства; — стабілізації та розвитку суспільства; — консолідації суспільства. 

Державні соціальні стандарти - встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.  

Державні соціальні гарантії - встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму. 

 Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.  

Соціальні норми і нормативи - показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.